Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Воно гарантується Загальною декларацією прав людини (стаття 3): «Кожна людини має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов’язок держави гарантувати це право визнається статтею 6 Конвенції ООН про права дитини. Ці положення, що мають універсальний характер, мають також інтерпретуватися в контексті інших договорів, резолюцій, декларацій, прийнятих компетентними органами ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, в першу чергу, Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод, у статті 2 якої йдеться про право людини на життя та про захист цього права. Конституція України також зазначає, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (стаття 3) та «Кожна особа має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (стаття 27). Практика Європейського суду з прав людини у тлумаченні права на життя становить особливий інтерес, так як даний Суд розглядає велику кількість справ у порівнянні з іншими уповноваженими органами, а його рішення є обов’язковими при тлумаченні Конвенції. У тлумаченні обов’язків держави згідно зі статтею 2 Конвенції, Суд їх загалом визначає як негативні та позитивні. Частиною позитивних обов’язків держави є також процесуальні обов’язки, що стосуються ретроспективного розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя.
1. Негативні обов’язки Протягом тривалого часу поширеним було тлумачення статті 2 про право на життя, згідно з яким, окрім дозволу на застосування смертної кари, визначаються обставини, за яких представники держави мають або не мають права на легітимне вбивство. Тобто, за певних обставин представники держави, наприклад міліція, мають право застосовувати силу, що може призвести до смерті при забезпеченні правопорядку. Питання правомірності застосування сили стосується забезпечення правопорядку. Застосування надмірної сили чи невиправдане застосування вогнепальної зброї становлять грубе порушення права на життя. Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили може бути виправданим, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення або повстання. 2. Позитивні обов’язки Європейський суд також неодноразово наголошував, що стаття 2 у певних випадках визначає позитивні зобов’язання органів державної влади вживати превентивні заходи для захисту особи, життю якої загрожує небезпека з боку іншої особи. Позитивні зобов’язання у цьому контексті виникають у зв’язку з неефективністю розслідування скарг заявників або їхніх родичів національними правоохоронними органами, під час розгляду скарг на неефективну діяльність системи охорони здоров’я, під час розгляду скарг на забруднення довкілля. 2.1. Не проведення ретроспективного розслідування насильницького позбавлення життя становитиме порушення статті 2 Конвенції. Відсутність ефективного розслідування також може становити порушення статті 2.
Міністерство юстиції України
