Охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Ратифікувавши Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе зобов'язання, що складаються з чотирьох основних принципів: першочерговість інтересів дитини; забезпечення повноцінного життя; залучення до життя спільноти; відсутність дискримінації. Одним з головних міжнародних актів про захист прав дитини є Загальна декларація прав людини 1948 р.Загальна декларація прав людини заклала основи міжнародного захисту прав дітей. У ст. 25 і ст. 26 Загальної декларації прав людини передбачено, що діти повинні бути об'єктом особливого захисту і допомоги. Основним міжнародним актом у сфері захисту прав дітей, у тому числі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є Конвенція ООН про права дитини, прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 p., яка набула чинності для України з 27 вересня 1991 р. Цей міжнародний документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту і забезпечення належних умов для виховання дітей. Конвенція проголосила пріоритет інтересів дітей перед потребами держави, суспільства, релігії, родини. Ґрунтуючись на першорядності загальнолюдських цінностей і гармонійного розвитку особистості, вона визнає пріоритет інтересів дитини у суспільстві, наголошує на недискримінації дитини, за будь-якими ознаками чи мотивами, і що головне, на необхідність особливої турботи держави та суспільства про соціально-депривілейованих дітей: сиріт, біженців, інвалідів, правопорушників. Держави-члени зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-члени забезпечують, щоб установи, служби та органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору чисельності та придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду. Особливе значення у механізмі міжнародного захисту дитини має Декларація прав дитини 1959 p., якою також передбачено можливість дитини користуватися благами соціального захисту. Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., була прийнята з метою забезпечити дітям щасливе дитинство і користування для їх власного блага і блага суспільства правами і свободами і закликає батьків, чоловіків і жінок як окремих осіб, а також добровільні організації, місцеву владу і національні уряди до того, щоб вони визначили і намагалися дотримуватися цих прав шляхом законодавчих та інших заходів, поступово застосовуваних відповідно до принципів. Ці принципи зазначені у Декларації, їх всього 10. Основною тезою Декларації є те, що людство повинно віддавати дитині усе найкраще, що воно має. Підкреслюється, що дитина через її фізичну, розумову незрілість потребує особливої охорони і захисту, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. У Декларації прав дитини проголошуються соціальні та правові принципи захисту і благополуччя дітей на національному і міжнародному рівнях. Обидва документи — Декларація прав дитини і Конвенція про права дитини — є складовою частиною Міжнародного білля про права людини. Резолюцією 41/95 Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р. була прийнята Декларація про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновленні на національному і міжнародному рівнях, в якій проголошено такі принципи: Кожна держава повинна приділяти першочергову увагу благополуччю родини й дитини. Благополуччя дитини залежить від благополуччя родини. Турбота про дитину лежить, насамперед, на його власних батьках. Якщо батьки не проявляють турботи про свою дитину або вона є неналежною, то варто розглянути питання про турботу про неї з боку родичів батьків дитини, про передачу дитини на виховання в іншу родину або про всиновлення, якщо буде потреба, про поміщення дитини в спеціальну установу. Особи, відповідальні за процедури передачі дітей на виховання або всиновлення, повинні мати професійну або іншу відповідну підготовку. Дитина завжди повинна мати ім'я, громадянство й законного представника. Дитину не можна позбавляти імені, громадянства або законного представника в результаті передачі його на виховання, усиновлення або встановлення будь-якого іншого альтернативного режиму, якщо при цьому вона не одержує нового імені, громадянства або законного представника. При розгляді можливого вибору для всиновлення особи, відповідальні за всиновлення дитини, повинні вибрати найбільш сприятливі для дитини умови. Батькам дитини, майбутнім прийомним батькам і, залежно від обставин, самій дитині варто надавати досить часу й забезпечувати належні консультації для якнайшвидшого вирішення питання про подальшу долю дитини. Установи або служби опіки й піклування повинні переконатися у взаєминах між дитиною, яку всиновлюють, і майбутніми прийомними батьками до її всиновлення. Законодавство повинне забезпечити, щоб дитина була визнана як законний член прийомної родини й користувалася всіма правами.
Міністерство юстиції України
